Історія українського мистецтва зберігає чимало яскравих імен, однак біографії багатьох художників та художниць відомі значно гірше, ніж історії їхніх зарубіжних колег. На це вплинули політичні переслідування та репресії, які намагалися зруйнувати авангард на території сучасної України і витіснити його з пам’яті.
У своєму блозі на Радіо Культура мистецтвознавиця Оксана Семенік розповідає про етапи розвитку українського мистецтва. Один із її текстів присвячений авторам, які сформували уявлення про українську книжкову графіку і залишили помітний слід у цій галузі.
Анатолій Базилевич
Для багатьох читачів образи героїв “Енеїди” Івана Котляревського нерозривно пов’язані з малюнками Анатолія Базилевича. Саме з його ілюстраціями у 1968 році вийшло видання, яке стало знаковим для української літератури, а популярність цих малюнків була настільки великою, що книгу перевидали сімнадцять разів. Водночас про самого художника знають значно менше, ніж про його візуальну інтерпретацію тексту.
Майбутній графік з’явився на світ у Жмеринці на Вінниччині. Коли настав голодний 1933 рік, родина вирішила переїхати до Маріуполя, сподіваючись урятуватися від нестачі їжі та знайти заробіток. Саме в цьому місті, у місцевому гуртку малювання, розпочався його шлях у мистецтві.
Під час Другої світової війни нацисти вивезли родину Базилевичів до Німеччини на примусові роботи. Унаслідок бомбардування загинув батько художника, і на той момент Анатолію було шістнадцять років.
Повернувшись після війни до Маріуполя, він прагнув підтримати близьких і влаштувався художником-оформлювачем на металургійному заводі імені Ілліча. Уже 1947 року Базилевич став студентом Харківського художнього інституту.
Ще в роки навчання його особливо зацікавила книжкова ілюстрація. Через кілька років це зацікавлення переросло у професію – він почав працювати у видавничій сфері.
У 1953 році митець переїхав до Києва. Там він налагодив співпрацю з низкою видавництв, серед яких були “Веселка”, “Дніпро”, “Мистецтво”. Базилевич створював ілюстрації до “Кайдашевої сім’ї” Івана Нечуя-Левицького, “Казок” Ганса-Крістіана Андерсена, “Кота у чоботях” Шарля Перро, “Пригод бравого вояка Швейка” Ярослава Гашека та інших творів.
Над ілюстраціями до “Енеїди” Івана Котляревського художник працював близько десяти років. Джерелом його натхнення стали українське козацьке бароко, народне мистецтво, творчість Георгія Нарбута, а також дослідження історика козацтва Дмитра Яворницького. Для персонажів Базилевич нерідко обирав натурників серед власних друзів. Як подарункове видання до 200-річчя від дня народження Івана Котляревського у 1968 році у видавництві “Дніпро” вийшла книга зі ста тридцятьма ілюстраціями.
Ця праця стала помітним явищем в українській культурі. Перший наклад швидко розкупили, тому наступного року видання повторили вже тиражем у 20 тисяч примірників. Ці книги також швидко знайшли своїх читачів, і ще за рік з’явилося чергове перевидання “Енеїди” з роботами Базилевича. Саме цей варіант став останнім, у якому зберегли всі ілюстрації – пізніше цензура вилучала зображення, визнані надто еротичними.
Після успіху “Енеїди” художник не полишив книжкової графіки. Через обмеження радянської цензури або через власний вибір він особливо часто звертався до казок та дитячих творів. Чимало таких книжок, імовірно, досі зберігаються в домашніх бібліотеках читачів з його малюнками на сторінках.
Софія Караффа-Корбут
Ілюстраторів дитячих та художніх видань іноді сприймають як авторів другорядних, але саме їхні роботи нерідко стають першим знайомством дитини з мистецтвом. Так сталося і з творчістю Софії Караффи-Корбут, чия графіка для багатьох читачів асоціюється з класичними українськими текстами.
Вона народилася у Львові 1924 року. Її батько мав корені у шляхетському білоруському роді, а мати походила з галицької інтелігенції. Подружнє життя тривало недовго – ще до народження доньки батьки розлучилися. Після цього батько емігрував до США, і зустрітися з ним особисто Софії так і не довелося.
Освіта майбутньої художниці постійно переривалася через воєнні події. Радянська окупація 1939 року не дала їй завершити навчання в жіночій гімназії сестер василіянок, де вона вперше здобула художні навички у Стефанії Ґебус, графікині та художниці. Саме ці уроки могли вплинути на те, що згодом Караффа-Корбут обрала шлях графіка. Пізніше вона намагалася здобути середню освіту в Стрию, але початок німецько-радянської війни у 1941 році знову перервав навчання.
У 1942 році Софія вступила до мистецько-промислової школи у Львові, однак і цього разу бойові дії завадили завершити студії. Лише 1953 року вона закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва й отримала диплом керамістки. Попрацювавши у цій сфері кілька років, мисткиня зрозуміла, що цей фах не є для неї основною справою життя.
З початку 1960-х років Караффа-Корбут активно створює ілюстрації та обкладинки до книжок. Вона співпрацює з видавництвами “Каменяр”, “Веселка”, “Дніпро”. Серед перших видань з її графікою були “Фарбований лис” Івана Франка, “Байбак-мандрівник” Марії Пригари, “Довбушеві скарби” Андрія Волощака та інші книги.
Особливе визнання прийшло до мисткині після оформлення “Кобзаря” Тараса Шевченка, що вийшов 1967 року. У цьому виданні було тридцять чотири ілюстрації, за які вона отримала гран-прі на книжковій виставці в Канаді. Саме це видання на певний час повернуло у її життя батька: чоловік, упізнавши прізвище, через Товариство Червоного Хреста встановив із донькою контакт.
Переписка між ними тривала понад два роки. Вони планували зустріч, і батько вже вирушив у подорож до доньки, але в аеропорту йому стало зле, і він раптово помер. Для Софії це стало важкою особистою втратою.
У 1973 році побачив світ “Лис Микита” Івана Франка з її ілюстраціями. Саме це видання стало найбільш тиражованим у її кар’єрі. Популярність книги була настільки великою, що її випускали у різних форматах. Для багатьох читачів образ головного героя закріпився саме таким, яким його створила Караффа-Корбут.
Упродовж життя художниця оформила понад шістдесят книжок, а сумарний наклад видань з її ілюстраціями перевищив сім мільйонів примірників.
До її найважливіших робіт належать також ілюстрації до “Лісової пісні” Лесі Українки. Це була остання серія графіки, над якою вона працювала за життя. Створювала ці малюнки мисткиня вже в умовах незалежної України, коли цензурні обмеження послабилися. Саме тому ці ілюстрації помітно різняться за настроєм і характером від її попередніх робіт. Однак Софія Караффа-Корбут не побачила виданої книжки – публікація відбулася вже після її смерті.
Художниця померла 1996 року. На її могилі встановлено пам’ятник із зображенням Мавки – тієї самої героїні “Лісової пісні”, яку вона сама створила у своїх ілюстраціях.
Георгій Якутович
Ім’я Георгія Якутовича в українському мистецтві пов’язують передусім із Карпатами, хоча народився він не в гірському регіоні, а в Києві 1930 року. Саме він згодом став одним із головних інтерпретаторів краси карпатських пейзажів і життя їхніх мешканців у графіці та книжковій ілюстрації.
У 1948 році майбутній художник вступив до Київського художнього інституту. Там його наставником був відомий графік Василь Касіян. Уже під час навчання Якутович зацікавився різними видами друкованої графіки – ліногравюрою, літографією, гравюрою на дереві, офортом, завдяки яким згодом створювалися тиражні відбитки.
Уже в 1950-х роках Георгій починає активно звертатися до гуцульського фольклору. Враження від природи Карпат і місцевих традицій вилилися у серію ілюстрацій до книги “Як Довбуш карав панів”, яка вийшла 1960 року.
Книжкова графіка, зокрема дитяча, у ті часи мала дещо ширший простір для творчих рішень, ніж живопис, що мусив відповідати вимогам соцреалізму. Саме тому в цьому жанрі художник міг реалізувати свої ідеї вільніше.
Згодом гори і полонини перетворилися для Якутовича на другу домівку. У селі Дземброня він мав власну хатинку, а місцеві мешканці ставилися до нього як до свого. Після цього логічним продовженням роботи з карпатською тематикою стали ілюстрації до повісті “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського. Уже 1963 року художник долучився до створення однойменного фільму Сергія Параджанова як художник-постановник. Ця стрічка згодом принесла режисеру світову славу.
“Він не просто художник, а художник, що мислить. Він привів нас у Карпати, як гід. Вони йому знайомі. Він врятував нас від фальші”, – так характеризував Якутовича Сергій Параджанов.
Фільм “Тіні забутих предків” став класичним не лише для українського, а й для світового кінематографа. Водночас роботу над ілюстраціями до книги Коцюбинського художник завершив тільки 1967 року. Видання вийшло накладом у п’ятнадцять тисяч примірників і містило п’ятнадцять ілюстрацій. Книгу відтоді не перевидавали, тож для власників таких примірників це справжня рідкість. Водночас відтиски з цієї серії зберігаються в колекціях різних українських музеїв.
До карпатської теми Якутович неодноразово повертався згодом. Він працював художником-постановником фільму “Захар Беркут” Леоніда Осики 1971 року, а також створив серію графічних портретів “Люди села Дземброня”.
За свою кар’єру Георгій Якутович проілюстровував десятки книжок. Серед них – “Сонети” Максима Рильського, “Захар Беркут” Івана Франка, “Слово о полку Ігоревім”, “Повість минулих літ”, “Кленові листки” Василя Стефаника та інші твори. За ілюстрації до дитячих книжок він отримав Шевченківську премію 1983 року. У 1991 році цю нагороду нарешті здобула й команда фільму “Тіні забутих предків”, до якої належав і Якутович.
Прижиттєва персональна виставка художника відбулася лише у 2000 році. Тоді ж, у 2000-му, він помер. Його традицію в галузі графіки продовжили сини Сергій та Дмитро Якутовичі.
