Після двох років у полоні військовий Михайло Турецький уперше зустрів Святу вечерю разом із рідними. Для нього це свято стало особливим моментом возз’єднання, проте думки залишаються з тими, хто все ще на фронті або у неволі.
Очікування і підготовка
Мати Михайла, Марія Павлик, протягом двох років на Святвечір готувала лише кутю і запалювала свічку, плакала і чекала на повернення сина. Цього року, нарешті разом, вона приготувала всі традиційні 12 страв, серед яких пампушки, узвар, оселедець, рибу, салати, пшеницю, вареники, гриби та борщ.
“Два роки я взагалі нічого не готувала. Трохи пшенички, свічка – і я так вечеряла, сиділа і плакала, і чекала на сина. А цього року я вже приготувала все, що треба”, — розповідає Марія Павлик.
Святкування у родинному колі
Михайло накривав на стіл, допомагаючи матері. Попри радість від возз’єднання, він не міг повністю відчути свята.
“Це моя перша Свята вечеря після полону, після фронту. Це родинне свято, це повинні всі рідні обʼєднуватись, святкувати разом. Я зараз з рідними, але думаю за хлопців, які на фронті”, — ділиться військовий.
Сім’я зібралася у тісному колі, помолилась і повечеряла разом, дотримуючись традицій.
Два роки у полоні
Михайло потрапив у полон у липні 2023 року після боїв у Серебрянському лісі, де чотири дні разом із побратимами тримав оборону. Двічі пропонували здатися, проте він та товариші відмовилися. Коли закінчилися боєприпаси, а проти них виступили спецпідрозділи РФ, довелося здатися.
“З перших днів на фронті я потрапив на нуль. Бій ішов від 03:00 до 13:00. Зв’язок обірвався о 7-й ранку. Потрапив у полон, ноги паралізувало через газ, яким нас накривали. Мене тягли побратими”, — згадує Михайло.
За два роки його утримували у семи різних місцях – Кремінна, Краснодон, Луганське СІЗО, Бєлгород, Свердловськ та Новосибірськ. У полоні застосовували електрошокери, гази, побої, а також була нестача їжі. Військовий переніс туберкульоз і перебував у ізоляції за порушення режиму.
Повернення додому
Михайло Турецький повернувся додому 10 червня 2025 року. Зустріч родини на вокзалі стала емоційною і радісною.
“Коли обміняли, то на вокзалі виходжу і чую своє ім’я, але думав, що кличуть когось іншого. Але побачив, що це моя сім’я і кричу сину у вікно: ‘Тато його любить, скоро буде!'”, — пригадує військовий.
Тепер перші святкові дні після повернення Михайло проводить у колі рідних, відновлюючи родинні традиції та підтримуючи пам’ять про тих, хто ще боронить Україну.
