Іван Сплавник, буковинець, який віддав більше десяти років служби в найгарячіших точках фронту, не зупиняється перед труднощами війни, навіть коли ціна – його здоров’я. Незважаючи на серйозні поранення, він знову і знову повертається на передову, бо не уявляє життя без боротьби за Україну.
40-річний Іван служить у війську з 2011 року, пройшовши через миротворчі місії в Африці та участь у війні на Донбасі. Від першого бойового поранення у Дебальцевому до тяжких моментів на Донеччині, він завжди прагнув залишити після себе тільки перемоги. Але найбільше, що він боїться втратити, — це державність і нація, за які він продовжує боротися навіть ціною власного здоров’я.
Війна на передовій
Під час повномасштабної війни Іван Сплавник служив у різних гарячих точках. Його підрозділ брав участь у боях на півдні України – у Вознесенську, Яланці, Нововоронцовці, Білозірці та Трудолюбці. Найскладнішими були бої в Пісках та Верхньокам’янському, де почали активно використовувати розвідувальні дрони.
«Одного разу заїхали на автомобілі, а вийшли пішки», — згадує Іван про один із боїв. Оскільки обстріли були дуже інтенсивними, він і його побратими були змушені залишити транспорт і рухатись пішки. «Будинок, в якому ми сховались, буквально перетворився на решето. Він був схожий на великий шматок торта, від якого хтось відкусив.»
Травми та відновлення
Травми, отримані в боях, стали постійними супутниками Івана. Під час одного з обстрілів на Донеччині він отримав пошкодження суглобів. За його словами, «на адреналіні я навіть не відчув болю, коли біг в укриття». Лише пізніше, коли він уже був у безпеці, Іван зрозумів, що не може встати через різкий біль у колінах.
Після цього його перевели на тилові позиції, а у 2023 році Іван отримав посаду заступника командира батальйону з логістики. Він відповідав за забезпечення боєздатності підрозділів, і, хоча ця робота була менш «гарячою», вона дозволила йому залишатися на передовій, де він відчував себе найбільш потрібним.
Поранення і втрати
Перше бойове поранення Іван отримав під час оборони Дебальцева, де його підрозділ мав завдання утримати важливі транспортні шляхи. Мінно-вибухова травма, струс головного мозку та параліч лівої частини обличчя стали важким випробуванням для нього. Два місяці реабілітації пройшли у тяжких умовах, після чого Іван повернувся в підрозділ, вже командиром гранатометного відділення.
Другий раз він був поранений у Красногорівці. Там його поранило осколками після потужного артилерійського обстрілу. Після цього Іван був направлений на підготовку строковиків, що було для нього менш цікавим заняттям. «Я був готовий до більш складних завдань», — говорить він про цей період.
Час з родиною та повернення на фронт
Після звільнення у 2021 році Іван спробував адаптуватися до мирного життя. Однак найбільша втрата для нього — це пропущені моменти з донькою. Війна забрала з його життя роки, які він міг би провести разом з нею. «Я не бачив, як вона росте. Пропустив випускний у дитсадку, і навіть просив брата піти замість мене», — згадує він з сумом.
Проте цивільне життя не принесло йому внутрішнього спокою. Рюкзак, в якому він носив необхідне військове спорядження, залишався неторкнутим, оскільки Іван не міг забути про війну. Коли почалась повномасштабна війна в 2022 році, він повернувся на фронт, приховуючи свою інвалідність, щоб допомогти в обороні країни.
Миротворча місія та погляд на життя
Крім участі у війні на Донбасі, Іван служив у миротворчих місіях у Африці, де він допомагав доставляти гуманітарну допомогу людям, що жили в важких умовах. Цей досвід змінив його погляд на життя. Іван переконаний, що держава, де він народився, набагато багатша від тих країн, де доводилось працювати. Для нього найбільша цінність — це зберегти свободу і націю.
«Я бачив дітей, які пили воду з технічних пляшок. Це було дуже зворушливо, і я зрозумів, як важливо допомагати людям», — каже він про свою роботу в Африці. Ці спостереження ще більше підштовхнули його до усвідомлення важливості боротьби за країну та її майбутнє.
Для Івана Сплавника війна — це не лише військовий конфлікт, а й боротьба за збереження держави, нації і національних цінностей. І хоча він не може повернути втрачені роки з родиною, він вважає, що найголовніше — це захистити майбутнє своєї країни.
