На околиці Нагорян, у домі біля Дністра, живе історія, яку важко вмістити в рамки часу. Тут килими, виткані за дев’ять десятиліть, стали не просто речами – а свідченням родинної пам’яті й традиції, що передається вже четвертому поколінню.
Це історія Вікторії Китайгородської, яка сіла за верстат у сім років і не покинула ткацтва навіть тоді, коли життя вимагало від неї всіх сил. Її доробок сьогодні живе у родинному музеї, який створила донька Віра, а зберігають і популяризують онука й правнуки.
Дім, у якому живуть килими
Обійстя виглядає звичайним – сад, грядки, охайний двір. Але варто відчинити двері великого будинку, і стає зрозуміло: це не просто оселя, а домівка для сотень тканих робіт, народжених руками однієї майстрині.
Вікторія заходить повільно, опираючись на палицю, і зупиняється біля кожного килима так, ніби вітається зі старим другом. Вона нагадує: виткала першу верету з мамою на дротах, а вже дорослою могла працювати над великим килимом місяць – «якщо робити без перестанку».
“Це усе було пряжене руками. Бувало, й цілу ніч могли прясти. Зараз у наших селах цього вже ніхто не робить”, – каже майстриня.
У домі три верстати, безліч верет, кошики з нитками всіх відтінків. На столах, лавицях, стінах і в скринях – килими, творені з любові. Кожен візерунок неповторний, бо повторювати квітку Вікторія вважала негідним майстра.
Свято вирізки і родинна підтримка
Найцінніші роботи – ткані ікони. Одна з них, із образом Ісуса з ягням, стала останньою великою роботою майстрині і улюбленицею онуки Лесі.
“Такі килими треба розглядати здалеку. Лише тоді видно тонкощі кольорів”, – пояснює Леся Воронюк.
Коли Вікторія закінчувала черговий килим, родина збиралася, щоб розділити момент вирізки. Такі маленькі свята давали майстрині сили, а жінки з усього села приходили по схеми узорів і поради щодо кольорів.
Сьогодні вже онуки й правнуки допомагають доглядати колекцію. Двічі на рік килими розвішують для провітрювання – літня спека та зимовий холод зберігають їх краще за будь-які технології.
“Мати колекцію – це відповідальна робота. Перед святами завжди сушимо все наново”, – каже Віра.
«Океан квітів» і скрині з історіями
У центрі колекції – п’ятиметровий килим «Океан квітів», подарунок Лесі на весілля. Візерунок зібраний з багатьох узорів, кожна квітка створена вручну.
“Ну, такого й нема”, – усміхається Вікторія, дивлячись на фото в сімейному альбомі.
У скринях – реліквії, а разом з ними історія Подністров’я, Кельменеччини, Хотинщини, Сокирянщини. Люди з довколишніх сіл передали свої ткані роботи, і нині музей фактично збирає спадщину всієї Буковини. Деякі килими Китайгородської зберігаються у музеях України і в колекціях більш ніж десяти країн.
Традиція, яка оживає у новому поколінні
Леся Воронюк, онука майстрині, обрала свій шлях – популяризувати українську культуру. Вона знімає фільми про ремесла, зокрема про бабусин «Ткацький шлях», і привертає увагу до майстрів, які зберігають традиції.
У Музеї вишиванки в Чернівцях Леся допомагає розробляти сучасний простір, де вже представлені й килими Вікторії. Віра ж продовжує ткати тайстри за маминим методом – переважно на білому тлі.
“Хочеться мати свій почерк. Ця тайстра буде називатися ‘У буковому лісі'”, – каже Віра.
Одна сторона тайстри потребує близько місяця роботи. Віра вже відправляла свої роботи до США, а її участь допомогла внести тайстру до переліку нематеріальної культурної спадщини у 2023 році.
Культура, яка дає відповіді
У родині Китайгородських кожен робить свій внесок. Хтось тче, хтось доглядає килими, хтось розповідає про них світові. Але всі разом вони показують, як ремесло стає частиною ідентичності.
“Історія і традиція можуть дати відповіді на багато запитань. Чому наша земля для нас така цінна? Культура це дуже добре пояснює”, – каже Леся.
І поки родина продовжує свою справу, ткацтво на Буковині не зникає, а розквітає новими сенсами.
