Триденна поїздка Дональда Трампа до Китаю, перша з 2017 року, мала стати демонстрацією сили США. Натомість вона завершилася ситуацією, коли Вашингтон виглядає радше стороною, що реагує, а не задає правила гри. У Пекіні отримали те, що їм було потрібно в ключових питаннях безпеки, тоді як американська делегація повернулася з гучними заявами, які Китай офіційно не підтвердив.
Очікування Білого дому будувалися на ідеї домінування: швидкі зовнішньополітичні успіхи, контроль над енергетичними потоками та сильна позиція на переговорах із Сі Цзіньпіном. Але реальність виявилася складнішою. Замість диктату умов — обережні формулювання. Замість чітких угод — розмиті сигнали. А головні теми переговорів виявилися значно жорсткішими для США, ніж передбачалося.
Найбільш чутливим питанням став Тайвань. Саме тут Китай отримав найбільший дипломатичний результат. Пекін прямо вимагав від США відмовитися від масштабного пакета озброєнь для острова на понад 11 мільярдів доларів. І хоча офіційної відмови не пролунало, Вашингтон так і не дав публічних гарантій щодо подальших поставок та захисту Тайваню у разі ескалації.
На борту Air Force One Трамп уникав прямих відповідей щодо можливого військового захисту острова. А вже після візиту в інтерв’ю американським медіа прозвучали формулювання, які в Тайбеї сприйняли як сигнал невизначеності. Це посилило відчуття, що ключовий союзник залишає простір для маневру.
Паралельно у Вашингтоні говорили про нібито прогрес у торгівлі та майбутні контракти. Але більшість цих заяв не отримала підтвердження з китайського боку, що лише посилило сумніви щодо реальної результативності переговорів.
Ситуацію ускладнив і фактор технологій. Американська сторона не змогла чітко пояснити, чи знімаються обмеження на експорт чіпів до Китаю. Так само залишилося невідомим, чи триває торговельне перемир’я між двома економічними гігантами. У стратегічній сфері рідкоземельних елементів Пекін, який контролює більшість їхнього видобутку і переробки, також не зробив жодних публічних поступок.
Дипломатія без чітких угод і економічні очікування, що не справдилися
Єдиним результатом, який у Вашингтоні назвали відчутним, стали домовленості щодо закупівлі Китаєм літаків Boeing. Йдеться про приблизно 200 одиниць із потенційним розширенням до 750. Проте ще на етапі очікувань американська сторона розраховувала на значно більші обсяги — до 500 літаків уже в межах первинних домовленостей.
Для порівняння, під час попереднього візиту Трампа до Китаю у 2017 році Пекін підписував контракт на 300 літаків. Тож навіть у цій сфері результат виглядає не як прорив, а як обережне повернення до попередніх рівнів співпраці.
Не менш чутливою темою залишилися аграрні та енергетичні ринки. Вашингтон сподівався на збільшення китайських закупівель сої та нафти, що мало б мати політичний ефект усередині США. Однак китайська сторона не підтвердила жодних суттєвих змін у цих напрямах, залишивши американські заяви без дзеркального відображення.
Окремо зависла історія з високотехнологічним експортом. Повідомлення про можливе послаблення обмежень на постачання чіпів NVIDIA до Китаю викликали значний резонанс, але офіційної ясності так і не з’явилося. Те саме стосується довгострокових правил торгівлі між країнами, які залишаються в підвішеному стані.
Фактично переговори завершилися без нового великого рамкового договору. Замість цього сторони обмежилися заявами, які кожна інтерпретує по-своєму.
Пекін, Москва і новий геополітичний контур
На тлі візиту Трампа особливу увагу привернув ще один фактор — наступний приїзд Володимира Путіна до Китаю. Символічно це виглядає як продовження серії зустрічей, у яких Пекін позиціонує себе центром альтернативної глобальної осі впливу.
У Вашингтоні цю динаміку пов’язують із координацією позицій щодо Ірану, енергетичних маршрутів та глобальної безпеки. Росія і Китай демонструють здатність взаємодіяти в ключових чутливих регіонах, тоді як США змушені реагувати на вже сформовані домовленості.
Трамп після візиту заявив про нібито погодження низки принципових речей, зокрема щодо неприпустимості ядерної програми Ірану та необхідності відкриття стратегічних морських шляхів. Але ці заяви не отримали підтвердження з боку Пекіна, що знову залишило простір для різних трактувань.
Також обговорювалася війна Росії проти України. Однак ця тема не стала центральною. У публічних коментарях вона прозвучала лише побіжно, що лише підкреслило інші пріоритети переговорів — передусім Тайвань і глобальні торговельні баланси.
Китайська сторона, зі свого боку, чітко дала зрозуміти, що Тайвань залишається ключовим елементом усієї архітектури відносин. Будь-які розбіжності тут розглядаються як потенційна точка конфлікту, про що Сі Цзіньпін говорив у доволі жорстких формулюваннях, посилаючись на ризики прямого зіткнення великих держав.
На цьому тлі візит набув і символічного виміру. Прогулянки делегації, офіційні прийоми, фотографії з топменеджерами американських корпорацій і родинами учасників створювали образ великої дипломатичної події. Але за візуальною помпезністю не з’явилося чіткої політичної архітектури.
Китайська інформаційна сфера активно використовувала деталі зустрічей для демонстрації власної переваги в символічному плані. Кожен елемент візиту інтерпретувався як підтвердження зростання ролі Пекіна у світовій системі координат.
У підсумку сторони залишилися з різними версіями одного й того самого візиту. Вашингтон говорить про прогрес і домовленості, Пекін уникає підтверджень і зберігає стратегічну невизначеність. А сам візит дедалі частіше описується як момент, коли баланс сил у переговорах змістився не на користь США.
